Вперше я почув при психофон мимоволі, у коридорах Кабінету Міністрів України, встелених синіми килимовими доріжками.
“Потрібен диктофон! Дайте мені диктофон!” – метушився хтось з колег-журналістів.
“Сюди треба психофон”... – обмовилася якась політична фігура та, вочевидь, одразу ж прикусила язика за страх перед небезпекою цієї необачної фрази. Принаймні, з роту цього чоловіка впало кілька краплин крові.
Наступної ж миті я вщерть забув про цей випадок, охоплений купою інших важливих справ: написанням новин про пригоди міністрів, візітами до бібліотеки у рамках підготовки магістерської роботи, прогулянками, переважно у Маріїнському парку, який знаходився поряд з моїм офісом, урядовими спорудами, де відбувалася більшість потрібних редакції інтерв'ю та прес-конференцій. Також від спогадів відволікали корпоративні свята, які жодним чином не порушували нуденність мого забезпеченого та ззовні успішного існування.
Якось я зустрів свою однокласницю, вона мені нагадала, що у дитинстві, у школі, я зачитувався детективними романами та мріяв стати шпигуном.
“Ти зізнався, що протягом тижня кожної ночі тобі снився Джеймс Бонд!”, - сказала вона, докурюючи найдорожчу сигарету, яку на той час можна було знайти в Києві, та призирливо поглядаючи в мій бік <бік невдахи>.
Після цього я спробував позбавитися глибокої, незвіданої, як моя шафа з одягом, депресії візитами до кінотеатрів, та це не допомагало. Врешті-решт остаточно зненавидів сам себе, кожен день зустрічав у такому ж настрої, як попередній <відсутність внутрішніх змін – найгірше явище в житті>, та навіть не уявляю, чим би все це скінчилося, аби одного дня я не натрапив в інтернет-газеті на невеличку новину про вченого Імануїла Ревнова, який працював в тернопільскому відділенні Академії Наук України та цілком випадково винайшов прилад, за допомогою якого можна регулювати психічні поля людей: налаштовувати їх на бажаний лад, змінювати настрої натовпу тощо.
“Ви уявляєте: людина, яка, скажімо, втратила когось з близьких, вмикає в кімнаті психофон і її настрій поліпшується за кілька хвилин, - розповідав професор в інтерв'ю, - чи, скажімо, людина хоче розслабитися та позбавитися надлишку інформації, накопиченої за день. Тут теж допоможе психофон: він вбере у себе все те, від чого підсвідомість конкретного громадянина ніяк не може позбавитися”.
У мене виникло нестерпне бажання поставити цьому професору Ревнову кілька питань. Година знадобилася на те, аби дізнатися його адресу у Тернополі та запевнити редактора, що матеріал про цей винахід цілком може бути гідним обкладинки нашого журналу, одного з найбільш впливових у країні.
“Найперше мене цікавить, як можна змінити політичні уподобання великої кількості українців за допомогою психофону”, - сказав я редактору, худому та нещасному створінню, схожому на кактус на столі, принаймні, в оточенні величезного жидкокристалічного монітору, кількох телефонів та фотографії його дружини.
“Їдь, Олесе!” – наказав він та видав добові.
Мені ж, чесно кажучи, найбільше хотілося відпочити. Тож я виїхав потягом, споглядаючи осінні ландшафти нашої країни, далеко не такі аскетичні, як можна було очікувати, та розмірковуючи про абстрактні речі.
Перші півдня мого перебування в Тернополі я радів з готелю радянського типу, тихого та незвичного, наче він знаходиться на іншій планеті.
У другій половині дня я вирушив до професора Імануїла Ревнова. Вулиця, де він мав мешкати, складалася, як конструктор (дуже якісний) з невеличких будиночків дачного типу, хоча і була розташована в центрі міста. Власне, про дачу, і свою улюблену в тому числі, яку через брак часу не відвідував вже два літа поспіль, я згадав тому, що вуличка вщерть заросла виноградними лозами, абрикосовими деревцями, усіма можливими в цьому кліматичному регіоні квітами. Здається, якби рослини вирішили захопити світ, вони б розпочали свою атаку на людство саме з цієї вулиці.
Через прудкі, наче дівчата-підлітки на підпитку, виноградні лози я ледь міг розгледіти номера будинків.
На потрібну мені споруду вказувало різноманітне технічне приладдя, що стояло у дворі. Не розглядаючи його детально, я постукав у двері.
- Добрий день. Я до професора Ревнова. Олесь Лумер, журналіст з Києва, - простягнув я візитівку жінці у чорному фартусі в білі кружечки.
- Заходьте. Я саме прибираю у вітальні. Мене звуть Олена Михайлівна, я приходжу раз на два дні готувати професору їжу та прибирати кімнати. Та сьогодні він ще не виходив зі свого кабінету, де зазвичай і спить.
- Дивно... Вже четверта година...
- То ви, мабуть, підніміться до нього, - запропонувала Олена Михайлівна.
Будинок професора був встелений персидськими килимами, у кожному кутку стояла стародавня ваза, на стінах висіли оригінали робіт художників-класиків. Я навіть не сподівався побачити помешкання настільки вишукане, що очі на кожному предметі затримувалися щонайменше кілька секунд.
Всі ці деталі важливі для цього репортажу, адже справа психофону виявилася куди таємничішою, ніж все моє життя до візиту в цей дім.
До професора я стукав довго. Приєдналася Олена Михайлівна. Коли нарешті я розбив руку до крові, б'ючи нею в масивні дерев'яні двері, домогосподарка пішла за "провсяквипадок" ключем.
У кімнаті ніколо не було.
"О! Боже мій! Що ж сталося?! Допоможіть!" – почала волати Олена Михайлівна.
Вікна були зачинені, як і двері, зсередини, ліжко не розстелене, склянка води, приготована на ніч, не випита, а жодні сліди професора – відсутні.
Я одразу ж почав виглядати навколо щось, схоже на психофон <як я його уявляв>, та на столі, під ліжком, на стільцях, просто на підлозі валялися шматки пінопласту, папери з кресленнями, пакунки з чаєм, книжки з біології, навіть фарби, - але жодних ознак того, що Ревнов працював над складним технічним приладом.
Заспокоївши валеріаною Олену Михайлівну та запевнивши її принаймні до ранку не викликати міліцію або й карету швидкої, я продовжив дослідження.
Через кілька годин роздивляння креслень та читання професорових щоденників я зрозумів, що розмальована фарбою та оздоблена <прикрашена> якимось сміттям пінопластова кробка, що стояла у книжковій шафі, була не чим іншим, як психофоном – одним з найбільш загадкових витворів людства.
Психофон вбирав у себе людські думки, почуття, керував ними та знищував, дарував незвідані емоції, міняв структуру мислення та хід історичних подій.
Ззовні психофон був схожий на твір сучасного художника, що керується швидше секундними поривами натхнення, ніж концептуальною аргументацією та професійним досвідом. У мене безліч подібних знайомих.
Та дивлячись навіть на повне зібрання творів тих художників, навіть на них самих, мені ніколи не ставало так страшно, як зараз.
Я сидів на підвіконні, яке ще добу тому належало Ревнову. Не помічаючи яскравого місячного світла, незвичної порожнини вулиці маленького міста, я бачив лише одне: цей шматок пінопласту, де кожна деталь була втіленням не фантазії художника, а реального світу.
Так, психофон перетворював цілі явища або вагомі особистості у дрібні плямки на своєму штучному, замаскованому тілі. Це було гротескно та знущально. Тобто око, яке виглядало на психофоні як наївна аплікація, насправді була ознакою того, що за цим оком ховається цілком реальна людина, яку психофон ввібрав у себе.
Сталося це внаслідок помилки, хвороби, на яку почав страждати керувальний центр психофону, кристал, над розробкою якого професор працював вісім років.
Власне, цей розлад був властивий психофону ледь не з першого дня його існування.
Психофон загубив кількох людей.
Пізніше я перечитав тернопільскі газети – протягом останнього місяця без вісти пропало кілька мешканців міста.
“Я вже не розумію принципу, за яким діє психофон, - писав професор Ревнов на останніх сторінках щоденнику, - він поглинає все навколо, навіть книжки та яблука. Здається, він певним чином впливає і на події у світі... Психофон пульсує. Я не уявляю, як його спинити. Він керує мною”.
Очевидно, що психофнон “з'їв” і професора, і одна з ніби-то гуашевих плямок на приладі – то і є Ревнов.
Дивно, що зараз психофон спокійний, та мені все ж треба тікати з цього будинку. Психофон же має не тільки поглинати людей та їхню енергію, він її має на щось перетворювати.
Про всяк випадок я зробив кілька світлин психофону (в мене з собою був лише старий плівковий фотоапарат).
Зранку зайшла Олена Михайлівна, запропонувала мені поснідати. Поки я ходив до ванної кімнати мити руки (вона в цей час мала накрити на стіл), домогосподарка щезла з будинку. Потужна дія психофону.
Я зтер відбитки своїх пальців з ручок дверей, забрав валізку з готелю та поїхав до Києва. Вночі мені ввижалося, що я є шматочком паперу, наліпленим на якусь шафу. Чим далі, тим частіше мене переслідує цей сон.
Я марю, ніби перебуваю всередині великої коробки, а психоаналітик запевнює, що запорука психічного здоров'я - менша кількість роботи та відпочинок.
Редактору я сказав, що професор переїхав, я не зміг його знайти, і замість репортажу про психофон написав туристичний огляд Тернополя та його околиць.
Розповідь про перебіг цих загадкових подій, свідком яких став у листопаді минулого року, вирішив все ж розмістити на кількох сайтах.
“Принаймні, ти відчув себе детективом та злодієм водночас!” – дуже зрадів мій друг Фергюссон, коли прочитав цей матеріал.
текст, фото: Олесь Лумер©
дизайн: Фергюсон©